// dlja pepregljadu foto





Головна

Мета порталу

Замітки та обяви

Життя святих

Фото

Для дітей

Подяки


Пошук

Пошуковий запит повинен бути не менше 4-х символів.


 


Виділить орфографічну помилку мишкою та натисніть Ctrl+Enter. Зробимо мову чистішою!



Оповідання

Автор: Невідомий

Дата: 2011-12-18

Найсмачніший пиріжок

Мама принесла три пиріжки: кожному синочку по пиріжечку. Сергійко і Юрко стали їсти і сперечатися, чий пиріжок смачніший, а Миколка їв свій пиріжок мовчки.

Біля дітей бігало і підстрибувало цуценя Франтик. Миколка відломив шматок пиріжка і дав Франтику. Франтик проковтнув і став облизуватися.

Мама сказала:
- Найсолодший пиріжок, напевно, у Миколки: он як Франтик облизується!

Подивились Сергійко з Юрком на Франтика і також відломили йому по шматочку. Франтик з'їв і облизнувся.

- От Франтик і вирішив вашу суперечку, - сказала мама. - Найсмачніший пиріжок той, яким ти кого-небудь пригостив...

 

Добрий зайчик

Знайшов якось зайчик капустяний листочок і дуже зрадів, що зможе гарно поснідати. Раптом почув він тихеньке попискування. Під кущем лежав горобчик із пораненим крилом.

- Дай мені пити, - попросив горобчик. Хутенько зайчик побіг до джерела і приніс води в капустяному листочку. Напоївши горобчика, зайчик побіг собі далі.

Враз хмара набігла і дощ пішов. Знову чує зайчик, що хтось його кличе. Це метелик благав:
- Зайчику, поможи. Дощ намочить мені крила, не зможу летіти.
- Дивись, який капустяний листок великий. Це буде наша парасолька.

Скоро дощ скінчився. Метелик подякував і полетів, а зайчик тимчасом підійшов до річка, ступив на місток, аж бачить, мишка тоне. Зіпхнув зайчик свій листочок у воду, щоб урятувати мишку.

- Дякую за доброту твою, - сказала мишка.

Поки зайчик помагав мишці на берег вибратися, його листочок вода понесла.
- Втік мій сніданок, - зітхнув зайчик.
- У моїй нірці є зернятка, - запропонувала мишка. - Може спробуєш?

Зайчик заперечливо похитав головою. Раптом мишка аж пікнула з радощів.
- Згадала! Недалеко звідси є покинутий город. Там повно капусти. Ходімо, покажу!

- Ого, тої капусти мені на цілу осінь стане! - вигукнув зайчик. - Я втратив лиш один листочок, а отримав он скільки! За що мені таке щастя?

 

Світло

Оля і Петрик залишилися вдома самі. Мама і тато пішли у театр. Петрик розклав конструктор і почав будувати дзвіницю. Оля готувалася до уроку етики. "Читай уголос, мені буде веселіше", - попросив Петрик. Сестра погодилася. Петрик якраз добудував сходи до дзвіниці, коли почув, що Оля прочитала такі слова: "Ісус - це Світло світу". "Як це розуміти?" - роздумував хлопчик, складаючи конструктор.

Коли дзвіниця була готова, Петрик склав хрест і прикріпив його на дах. Оглянувши роботу, хлопчик залишився задоволений. Він хотів покликати сестричку, щоб подивилася на його дзвіницю, як раптом погасло світло. Петрикові стало страшно. Оля підійшла до брата: "Я тут, біля тебе. Ти злякався? Може, ти знаєш, де ліхтарик?" "Я нічого не знаю, нічого не бачу! Я боюся", - розплакався Петрик. "Що робити?" - міркувала дівчинка. - Придумала! Йдемо до вітальні".

Тримаючись за руки, діти помалу рушили з місця. У вітальні Оля намацала ліжко, посадила Петрика і попросила, щоб він міцно заплющив очі. Потім знайшла стілець, підсунула його до покуття, де стояли ікони, і запалила лампадку. У кімнаті стало затишно і спокійно. З ікони на дітей дивився Спаситель.

"Петрику, можеш розплющити очі", сказала Оля. Петрик захоплено заплескав у долоні. "Тепер я розумію, чому Ісус є Світлом світу, - сказав Петрик. - Якщо ми Його бачимо, то знаємо, куди треба йти і що робити". "Це справді так", - підтвердила Оля.

 

Милосердний котик

В одному із куточків нашої землі стоїть невеличкий православний жіночий монастир. Навколо шумлять ліси, зеленіють пасовиська або жовтіють пшеничні поля, а в монастирі черниці моляться - зранку, ввечері і вночі. А між молитвою вони працюють і в келіях, і в саду, і на полях.

У монастирі є кози, корови, кури, пес і коти. Звірі живуть тихо і дружно, тільки пес гавкає, бо це його обов'язок. Одні черниці співають в храмі під час богослужіння, а потім займаються працею в монастирі: шиють, прибирають, печуть просфори, вишивають. А одна із сестер монастиря займається коровами, курми і собакою. Це її робота, по-монастирськи - послух; вона любить своїх тварин, і вони знають це і люблять її.

Одного разу на монастирському дворі з'явився чужий, облізлий, поранений, хворий котик. Ніхто не знав, звідки він і де жив раніше. Побачивши котика, собака загавкав і замахав хвостом. Коти вигнули спини і відвернулися. Коза тупнула ногою. Корови продовжували жувати свою жуйку. Одна лише сестра, яка доглядала за коровами, взяла його у свою кімнату - келію, напоїла теплим молочком і стала лікувати.

Котик лежав в теплі на м'якій хусточці, зализуючи свої рани, ледь чутно муркотів, ніби наспівуючи собі пісеньку.

Через тиждень-другий він видужав, почав гратися з папірцями на підлозі келії і раптом зник. Сестра-черниця навіть засумувала. Проте пройшло ще два дні, і котик повернувся до неї, ведучи за собою двох інших нещасних хворих котиків. Він згадав про інших бідолах і не хотів один тішитися своїм щастям.

 

Чудодійна травичка

Одного разу по дорозі в місто йшли дві дівчини-служанки - Ганна і Марія. Кожна з них несла на голові кошик з плодами. Ганна все зітхала та охкала, а Марія все жартувала і сміялася.

Під кінець Ганна й каже до Марії:
- Як ти можеш сміятися? Невже тобі не важко? Адже твій ко-шик набагато важчий від мого, та й сили в тебе небагато.

- Так, Ганно, - відповіла Марія, - просто в мене в кошику знаходиться чудодійна травичка; якщо її положити в кошик, вага ноші не відчувається.

- Як же називається твоя чудодійна травичка, скажи мені, будь ласка, - вигукнула Ганна, - позич мені цю травичку.

Марія засміялася і сказала:
- Дати тобі її я не можу, а якщо хочеш, то скажу, як вона нази-вається. А називається вона - терпіння.

 

Серце

В однієї доброї, мудрої бабусі запитали:
- Бабусю! Ти прожила таке важке життя, душею залишилася молодше всіх нас. Чи є в тебе секрет?

- Є, милі. Все добре, що мені зробили, записую у своєму серці, все погане - на воді. Якби я робила навпаки, серце моє зараз було б усе в страшних рубцях, а так воно - рай запашний. Бог дав нам дві однаково дорогоцінні здатності: згадувати й забувати. Коли нам роблять добро, вдячність вимагає пам'ятати його, а коли роблять зло, любов спонукує забути його.

 

Три решета

Жені було дев'ять років, і вчився він у третьому класі. Вечорами, повернувшись додому, Женя завжди багато розповідав мамі про школу і про оцінки, які одержав. Іноді він розповідав їй про однокласників.

Якось Женя, тільки-но прибігши додому, з запалом почав розповідати:
- Мамо, я ніколи не думав, що Андрій Ситник так міг вчинити! Уяви собі, я чув, що він...

- Зачекай, синку, зачекай, - перервала його мати. - Ти вже пропустив усе, що чув, через наші три решета, перш ніж мені розповідати?
- Ні, - відповів Женя повільно, - а хіба це завжди треба?

- Так, завжди потрібно пропустити слова через три решета. Перше решето - це правда. Чи дійсно правда усе, що ти мені хочеш розповісти про Андрія?
- Я не знаю, але Валера мені говорив, що Олесь йому так передав...

- Ну от, виходить, що, можливо, діло і не так було. Дуже схоже, що не так. Тепер друге решето - любов. Чи буде це приємно тій людині, про яку ти хочеш говорити? Якщо про тебе так почнуть говорити, тобі це сподобається?
- Ні-ні, - відповів хлопчик.

- Тоді мені здається, що ти не повинен це розповідати іншим. Але є ще і третє решето - необхідність. Іноді доводиться розповідати іншим щось неприємне, щоб виправити справу. А чи є в цьому випадку потреба, синку, щоб про нього розповідати іншим людям?
- Ні, мамо, ніякої особливої потреби у мене немає, - спокійно відповів матері Женя.

- Добре. Якщо говорити про цю справу немає потреби, якщо це буде не з любові та до того ж, можливо, і неправда, то просто забудьмо все це. Краще розкажи мені що-небудь хороше про Андрія. Це буде набагато приємніше нам обом. Мама і Женя сіли на дивані, і Женя розповів, що Андрій старанно вчиться, уважний до своєї сестрички і що йому доводиться багато працювати, розносячи газети, аби допомогти батькові утримувати сім'ю. Мати і син вирішили: усе, що вони будуть чути про людей, завжди пропускати через три решета і передавати іншим тільки те, що правда, що корисно і що - з любов'ю.

 

Красне  яєчко

Свята Марія Магдалина була ученицею Ісуса Христа. Після Його смерті вона сумна прийшла до місця погребіння Учителя. І зустріла Його там живим. Так вона дізналась, що Христос переміг смерть - воскреснув із мертвих!

Потім вона подорожувала і розповідала всім про життя Ісуса Христа і Його вчення, про смерть на Хресті і про Воскресіння.

Прийшла вона і в Рим до імператора Тиверія. Прийнято було до імператора з'являтися з подарунками. У Марії Магдалини нічого не було, окрім простого яєчка. Вона простягнула яй-це правителю зі словами: "Христос Воскрес!"

Здивувався імператор і сказав: "Як можна воскреснути із мертвих? В це не можна повірити, як і в те, що біле яйце може стати червоним". І тут відбулося чудо - яйце почервоніло. "Воістину Воскрес!" - вигукнув імператор.

З тих пір на Великдень, на свято Світлого Христового Воскресіння, ми розмальовуємо яєчка - писанки, прикрашаємо їх, даруємо один одному і вітаємо: "Христос Воскрес!" А у відповідь чуємо: "Воістину Воскрес!" Так ми стверджуємо нашу віру в перемогу Христа над смертю і у Життя Вічне.

Словами "Христос Воскрес!" ми ділимося радістю з усіма людьми, з усім світом.

 

Порожній колосок

Батько з сином ішли житнім полем. Хлопчик запитав у батька: "Чому це, тату, один колосок нагнувся до землі, а інший вгору дивиться".

Батько відповів: "Колосок, що до землі нахилився, повний зерна, урожайний, а цей, що вгору дивиться - легкий, порожній, непотрібний. Так і людина: смиренний завжди голову донизу схиляє перед ближнім і дає плід добрий, а гордий зневажливим поглядом ніби зверху озирає всіх і підноситься над ними".

 

У порожній церкві

Один хлопець хотів ударити свого товариша, але хтось йому перешкодив, і він не вдарив... Але ж хотів, а якщо хотів, то це означає, що він уже зробив щось погане. Цього міг ніхто не побачити, але його бачив Бог, а Бог завжди знає, що ми хочемо зробити.

Одна дівчинка хотіла купити для своєї мами білу троянду на високій ніжці. Такі троянди є найдорожчі. Однак по дорозі дівчинка загубила гроші. Мабуть, коли витягувала носову хустинку, гаманець випав з кишені. Не купила дівчинка троянду, але ж хотіла, а якщо хотіла, то і Бог радів, і ангели. Хто-зна, може, в її квітнику вже виросла троянда ще краща, ще вища - і тільки для матусі.

Інший хлопець дуже хотів зробити щось добре, але так, щоби всі про це знали. Всі його хвалили, але Бог бачив щось інше і щось інше собі міркував: хлопець думав тільки про себе, щоб усім сподобатися.

Був ще один хлопець. Він увійшов до цілком порожньої церкви. Порожньої, бо нікого там не було, тільки тиша. Ніхто не молився, ніхто не запалював свічки, не сидів на лавках, не стояв перед іконами, ніхто не сповідався і не хрестився, бо нікого не було в церкві. Біля престолу не було священика, не було диякона, ніхто не співав.

Хлопець був сам у порожній церкві. Хоча ніхто його не бачив, він перехрестився і почав щиро молитися за здоров'я своєї сестрички, бо вона цілу ніч кашляла. Ніхто того хлопця не бачив, але його бачив Бог.

 

Чому  задзвонили  дзвони?

Діялося це давно. В одному місті була дуже гарна велика церква. Біля церкви височіла дзвіниця, схожа на вежу. Та така висока, що вершечок її виднівся лишень при сонячній погоді. Проте головною особливістю тої дзвіниці були дзвони. Люди говорили, що вони мають наймелодійніше в світі звучання, але ніхто з тогочасних жителів міста їх не чув.

У тій місцевості давно існував чудовий звичай: у переддень Різдва люди приносили до церкви свої дарунки для Ісуса і складали їх біля вертепу. Якщо подарунок припадав до серця Господу, то вгорі, на дзвіниці, лунала пречудова мелодія дзвонів, яка полонила душі людей. Але ось уже багато років дзвони мовчали... Жоден дарунок не міг їх розбудити. Та попри це, щороку біля вертепу збиралися люди. Кожен приносив свій дарунок, намагаючись перевершити іншого. Однак на вежі дзвіниці було чути лише посвист вітру.

Далеко від цього міста, в маленькому селі жив хлопчик Петрик. Він і його молодший брат Павлик також чули про звичай приносити до церкви дарунки у святвечір. Цілий рік вони готувалися до цієї події.

Напередодні Різдва, вдосвіта, коли в повітрі де-не-де пролітали перші несміливі сніжинки, хлопці вирушили в дорогу. Надвечір вони дісталися до брами міста. І тут Петрик з Павликом помітили, що попереду помалесеньку йде жінка. Раптом вона спинилася, а за мить - знесилено впала на землю. Хлопці підбігли до жінки. Вона виглядала стомленою і хворою.

Петрусь прикляк біля неї на коліна. Силкувався підняти, та не зміг.
- Не дам ради, - промовив він до братика. - Надто важка. Мусиш далі йти сам.

- Як це сам? - здивувався Павлик. - Ти не будеш на Літургії?!
- Я не можу вчинити інакше. Подивися на цю бідолашну жінку! Якщо її покинути, вона по-мре від холоду. Адже всі люди вже пішли до церкви. Я побуду тут і догляну за нею. А після Служ-би Божої ти по-кличеш когось на допомогу хворій. Візьми, будь лас-ка, цю срібну ко-пійку і поклади її перед вертепом - це мій подарунок для Ісуса. А зараз поспішай!

Тимчасом у церкві закінчувалася Літургія. І бідні, і багаті поспішали до вертепу, аби скласти свої дари: вишукані ви-роби зі срібла, золота і слонової кістки, барвис-ті гобелени, різноманіт-ні солодощі... Останнім ішов король цієї країни. У дорогих шатах, побрязкуючи зброєю, він не-квапом наближався до вертепу. В руках король тримав корону, оздоб-лену дорогоцінним ка-мінням, яке виблиску-вало на всю церкву.

Люди, побачивши такий розкішний дар, загомоніли:
- Оце подарунок!
- Без сумніву, сьогодні ми обов'язково почуємо святковий передзвін.

Коли король поклав біля вертепу корону, в церкві запала глибока тиша. Затамувавши подих, усі прислухалися до дзвонів. Але з вежі дзвіниці долинало тільки завивання холодного вітру.

Люди знову були розчаровані. Дехто навіть засумнівався, чи ті дивні дзвони взагалі коли-небудь задзвонять.
- Можливо, вони замовкли назавжди, - побивався хтось.

Богослужіння наближалося до кінця. Хор почав останню коляду. Несподівано для всіх присутніх спів обірвався, і люди почули довгоочікуваний голос дзвонів. То високі, то низькі звуки ніби бриніли в повітрі, сповнюючи церкву нечуваною досі мелодією. Вражений натовп мовчав. Потім усі, ніби змовившись, одночасно повернулися до вертепу, щоб побачити незвичайний дарунок, який оживив дзвони.

- Що ж так сподобалось Ісусові? - дивувалися люди.
- Дивно, але тут немає жодного нового дарунка! - відповіли ті, що стояли ближче до вертепу.
- Дивіться, дивіться, онде хтось іде!

Це був маленький хлопчик Павлик. Він несміливо ступав серединою церкви, щоб покласти біля вертепу срібну копійку свого братика Петруся.

За мотивами оповідання Бруно Ферреро

Переглядів: 3842

Коментарі до статті:

Коментарі добавив(ла): аня
Дата: 2014-03-05

файні оповідання

Коментарі добавив(ла): Анна
Дата: 2017-11-14

Ваші оповідання дуже красиві і повчальні

Добавте свої коментарі:

Введіть значення сумми чисел вказаних на картинці

Останні новини

Bітання з Водохрещем.

Різдво.

З Днем Святого Миколая!

День Першої Сповіді і Святого Причастя.

З Великоднем!

Як пережити страсний тиждень в дома?

Привітання з водохрещем

Темну ніч тривоги людства народження Спасителя перетворює на надію

Вітаємо із днем святого Миколая.

Святe Причастя.

Архів новин

2019-04

2017-11

2017-09

2017-08

2017-05

2017-04